Зараз я сиджу на своєму затишному балконі і попиваю смачний духмяний чай, який я захопила з собою, відправляючись в подорож. Вигляд, що я маю з балкону, вражає своєю лаконічною простотою та нестримною глибиною: невеличке озеро, на якому стоїть мій будинок, маленькі деревця навколо нього і дикі пальми на фоні зелених тропічних схилів.
Кожного дня я тепер маю неабияку забавку – годувати своїх нових домашніх тваринок – чималих по розміру риб, що населяють наше озеро. Варто мені лише наблизитись, як вони спритно оточують мій балкон і висовують з мутної води свої жадібні ротики. Вони поїдають абсолютно все – від шкірок бананів та манго до помідорів і навіть залишків цибулі.
Але вся ця історія, насправді, про слонів. Острів на якому я зараз живу називається Koh Chang, що в перекладі з тайської мови означає «слон», тому що має форму, яка нагадує цю могутню тварину.
Коли я проїжджаю біля численних слонових ферм, яких тут чимало, я часто зупиняюсь, щоб зазирнути в очі цим статним гігантам, в яких я щоразу бачу лише якийсь непомірний тихий смуток - мабуть від важкості здоровенних кайданів, якими скуті їхні передні лапи, щоб міцно тримати слона та обмежити йому можливість швидко пересуватись. А ще я постійно там бачу голодні до розваг очі туристів, які ладні заплатити чималі гроші, щоб проїхатись верхи на великій тварині і погодувати з рук бідолаху.
Першу свою зустріч з цими сумними гігантами я дуже добре пам’ятаю - це було минулої весни, коли я ще жила на острові Панган. Тоді я, сповнена емоцій від першої зустрічі з цими красенями, таки пройшлась джунглями верхи на слоні, але потім ввечері того ж дня проплакала, мабуть, декілька годин підряд. Важкі ланцюги, великий гак у погонича і смуток в очах. Ось, чим мені запам’яталась та зустріч.
Тепер я лише підходжу і дивлюсь на них, намагаюсь піймати розумний та глибокий погляд і лише на хвильку уявити, що ми можемо подружитись.
Вірю, що люди перестануть знущатись над тваринами, а почнуть цінувати і з повагою ставитись до природи. Це особливо відчувається в туристичних зонах, де бідні тайці намагаються заробити на всьому, а багаті туристи зовсім не проти їздити верхи на слонах, фотографуватись з мавпами і обійматись з крокодилами.
Мені дуже прикро…
Кожного дня я тепер маю неабияку забавку – годувати своїх нових домашніх тваринок – чималих по розміру риб, що населяють наше озеро. Варто мені лише наблизитись, як вони спритно оточують мій балкон і висовують з мутної води свої жадібні ротики. Вони поїдають абсолютно все – від шкірок бананів та манго до помідорів і навіть залишків цибулі.
Але вся ця історія, насправді, про слонів. Острів на якому я зараз живу називається Koh Chang, що в перекладі з тайської мови означає «слон», тому що має форму, яка нагадує цю могутню тварину.
Коли я проїжджаю біля численних слонових ферм, яких тут чимало, я часто зупиняюсь, щоб зазирнути в очі цим статним гігантам, в яких я щоразу бачу лише якийсь непомірний тихий смуток - мабуть від важкості здоровенних кайданів, якими скуті їхні передні лапи, щоб міцно тримати слона та обмежити йому можливість швидко пересуватись. А ще я постійно там бачу голодні до розваг очі туристів, які ладні заплатити чималі гроші, щоб проїхатись верхи на великій тварині і погодувати з рук бідолаху.
Першу свою зустріч з цими сумними гігантами я дуже добре пам’ятаю - це було минулої весни, коли я ще жила на острові Панган. Тоді я, сповнена емоцій від першої зустрічі з цими красенями, таки пройшлась джунглями верхи на слоні, але потім ввечері того ж дня проплакала, мабуть, декілька годин підряд. Важкі ланцюги, великий гак у погонича і смуток в очах. Ось, чим мені запам’яталась та зустріч.
Тепер я лише підходжу і дивлюсь на них, намагаюсь піймати розумний та глибокий погляд і лише на хвильку уявити, що ми можемо подружитись.
Немає коментарів :
Дописати коментар