Одеса_день другий_

Одразу попереджую, що планується відео підтвердження усіх моїх розповідей про другий день, але Настя вважає, що відео потрібно обробити, тому чекаю на її відео-ряд наших пригод.

Я прокинулася у музиканта Льоши дуже рано, тому у мене був час оглянути кімнату, де ми  ночували і зробити дуже важливі фотографії з книжками і в сонному вигляді.

Виходити на вулицю не було ніякого бажання, та Настя першого дня забула свій рюкзак з усіма пожитками в одеситів з вулиці Єврейської – тому у нас не було вибору – іти туди і рятувати майно! В квартирі на цій вулиці нас чекала тиша – бо всі тусили до світанку – двері нам відкрила Даша Тарантіно, яка пригостила нас смачним салатом та сиром, а ще літніми фруктами. Ми випили за здоров’я і пішли далі.

Якщо всі туристи хочуть потрапити до незвичного одеського колориту в місцеві кафешки – то ми шукали іншого – wi fi був тим магічним словом, яким ми керувалися при виборі закладу. І знайшли ми його в банальній Сушия, де застрягли на години 3. Поїдаючи середньої смакоти суші – я сиділа в інтернеті і переписувалася з Женьою Мартовим, про можливість приєднатися до нього в Дачу, але наші плани швидко змінювалися.

Подруга Насті – молодий дизайнер Яся Хоменко – негайно потребувала допомоги на бекстейджі  на Odessa Holiday Fashion Week 2011, що проходили в Садах Перемоги.

І ось я 5 годин провела там, в цьому світі гарних моделей, постійної біготні та журналістів. Ми клеїли скоч на взуття, розмовляли про моду, знайомилися з одеситами. У мене постійно запитували чи я не дизайнер, фотографували і я фотографувала.

На самі покази я не ходила, я і так все прекрасно роздивилася  - найцікавішим фактом було все ж спілкування з моделями чоловіками – як тільки я казала, що з Києва, одразу з’являвся пожвавлений інтерес та бажання записати мій телефон. Все ж Одеса – це провінція, а Київ столиця!)

А ще мені дуже сподобався одяг Ясі Хоменко, якій ми допомагали – такі приємні сукні з гарними принтами у квіточку та деталізовані рюшами, а ще був фінальний вихід в бордовій сукні до підлоги, що підкорив моє дівоче серце.

Ледь живі, ми таки вибралися в дощ і поїхали в Шкаф, де нас чекала київська публіка і втома. Протримавшись 2 години, ми підійшли до Льоши, в якого мали ночувати:

Настя: ми такі втомлені!

Льоша: я буду тут до 5.

Настя: то може ти нам просто віддай ключі від квартири?!

Льоша: добре.

Ми бачили його 2 раз в житті. Одесити – ви найкращі!

І я зовсім не шкодую, що не танцювала. Бо залишався, що третій день і дуже холодна погода, з якою потрібно було боротися. 

Одеса день перший

Рішення їхати в Одесу було прийнято давно. Це почалося десь ще місяць тому, коли мій фейсбук почав перетворюватися на суцільні повідомлення про Одеса фешн найт , покази та супер вечірку. Не поїхати було не можливо. Чим ближче було до дати, тим страшніше було дивитися на прогнози погоди: +15 і дощі, це якось не сильно мене налякало, але і не змусило взяти з собою теплі речі, навіть дощовик був мною проігнорований, про що я потім дуже пожалкувала.

Моєю супутницею була Настюша Воробйова, молодий український дизайнер, одяг якої продається в Workshop. Все почалося ще в потязі з приємних розмов, а вранці з попивання якогось елітного чаю, що було дуже незвично, бо їхали ми в звичайному плацкарті. І вже в потязі та на платформі, я помітила багато київських модників, яких я дійсно зустріла потім на показах.

9 ранку – вокзал – перший колорит у макдональдсі, де до нас причепився одесит і розповідав, що міліція нам не допоможе його вгамувати. Ми повільно перемістилися з вокзалу до моря на раритетному трамваї і одразу потрапили безкоштовно на пляж клубу «Ібіца», де крім за вхід потрібно було платити ще й за пластмасові лежаки. Пошикувавши пів годинки, нас таки звідти вигнали і ми перемістилися на пірс, де довго дивилися на яхту і намагалися привернути увагу штурмана, щоб забрав нас, таких гарних з собою!

Ох, море тоді було холоднючим, крім нас купалися ще 2 чи 3 сміливців, але це було єдина можливість, бо всі наступні дні це зробити було неможливо. Вже о 12 ми допивали другий пакет якоїсь Ізольди, валялися на пірсі і дивилися на море.

Дощ змусив нас рухатися далі – і ми перемістилися в центр, де вино нас зігрівало, дворики тішили, а фотографії змушували позувати.

Коли я і Настя потрапили до входу магазину D-A-S-H, там вже зібралася публіка; одеситів там майже не було, а основну масу представляли київські модники, які вели дуже, мабуть, цікаві розмови про моду чи погоду чи Одесу. На щастя, я не приєдналася до їх розмов, бо все це мене нагадало якесь незрозуміле позування. Це було літо, поруч було море і ми всі були не в Києві – хотілось веселитися, а не дивитися на пафосні обличчя столичних. Тому ми з Настью пили фуршетне шампанське і танцювали під дощем, слухаючи один на двох плеєр з піснями mujuice.

Всередині цього незрозумілого магазину було людно, жарко і якось некомфортно, коли почався показ (хоча це важко так назвати) Ксенії Попової, я вже вмостилася на підлозі, а це як виявилося було найкраще місце. Що було з музикою, я не сильно пам’ятаю – шампанське брало своє, а ось одяг був простим, лаконічним, трикотажним, пастельних кольорів – абсолютно не літні тенденції. А «перформенс» народжував в голові дитячі спогади, коли я була маленькою, міряла одяг своєї мами, крутилася перед  дзеркалом, а потім вішала все назад.

Заявлених дизайнерських доробків там не знайшлося, тому я швиденько вийшла з приміщення, не забувши захопити з собою пляшечку шампанського «Одеса», яким потім обливала Настю.

Схоже, що всім було дуже не весело, бо одразу ж після презентації, модники почали щось там обговорювати, тому мені нецікаво було до них підходити.

 На горизонті з’явилася Даша Тарантіно, яка повела нас на прекрасну вулицю до не менш прекрасних одеситів.

Коли ми вже бігли на показ Саші Канєвського в арт-центр Коробчинського, я вже нічого не бачила і не відчувала. Тому колекція пройшла у мене під егідою – як це б вижити і я бачу щось рожеве! Фотоапарат дістати я вже не змогла.

Наступним пунктом мав бути клуб Табу – знайти його було дуже проблематично. Спочатку одесити висадили нас десь, а потім ми опинилися на весіллі. Все ж потрапивши в це загадкове місце, де замість людини зі списками ( ми ж усі записувалися!) стояв маленький паркан, який я легко переступила , я зрозуміла що чекати на покази я не хочу і не можу – дощ, який лив з дірки в стелі і холодне море. Нам викликали годину таксі, за цей час ми встигли потанцювати, ще більше промокнути, а в результаті опинитися в музиканта Льоши з одеського проекту Fleischesmarkt.

На цьому наші пригоди завершилися, мене чекало тепле ліжечко. Наступний день був не менш цікавим, але про нього пізніше.